Козацька символіка

У XVI в. в українськім громадянстві появилася нова, козацька, верства. Козаками називали спочатку людей, що йшли у Дикі поля для ловів і рибальства та на боротьбу з татарами. Це були найбільше міщани з пограничних містечок, як Канів, Черкаси, Брацлав та ін.
Пізніше козацька організація прийняла тривкіші форми. На Запорожжя почала прямувати шляхта визначних родів, особливо шляхетська молодь, що, бажала зажити буйним, напівдиким життям та добути собі славу в боротьбі з татарами.
запорожці почали будувати свої укріплені Січі — на Томаківці, Базавлуці, Микитиному Розі, врешті, славну Стару Січ на Чортом лиці.
Важливим складником корпоративної ідеології є символіка. Як верства, що орієнтувалася на здобуття лицарського статусу, козаки мусили виробити систему відповідних зовнішніх ознак, створити, або запозичити символи своєї козацької держави. Складовими корпоративної, а саме лицарської символіки в Західній Європі, котра мала б служити, як іноді твердять, взірцем для козаків, були герби й родоводи, зброя, одяг, зачіски, житло, церемоніал, коні та їх упряж, їжа - словом усе, з чим пов’язувалося життя лицаря і що вирізняло йо­го з-поміж загалу.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Козацька лікарня

Історія України XVI—XVII ст. характеризується запеклою боротьбою українського народу за свою національну самобутність, велику і почесну роль у якій відіграли українські козаки. Медичну допомогу пораненим і хворим воїнам-козакам подавали здебільшого народні цілителі. Та й самі козаки володіли певними прийомами само- і взаємодопомоги: вміли пускати кров, виривати зуби, накладати лещата при переломах тощо.

Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на Україні

17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі, надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок просинались в доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою та ростом високим...» Боплан зазначає також, що під час зимових походів серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, що відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони грунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою дійсного стану лікарської допомоги.

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква, оточені захисними ровами. На прохання козаків з Києва в цей шпиталь було запрошено ієромонаха Паїсія, на якого крім духовних обов'язків покладався Запорізький Спас»—головний козацький шпиталь в Межигір'ї коло Києва.

Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.

Військові шпиталі були й у монастирях: Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.

В самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 р., коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як про це йдеться в літопису Величка, «ранено до осмидесяти товариства», яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение им данное лечити приказал».

Запорізька Січ задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників. Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі командирувала лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався через гетьмана К.Розумовського в Петербург з проханням призначити до запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой й помощниками». На це клопотання було видано згоду, але медичний пункт з дипломованим лікарем так і не було відкрито.

Шпиталь в Межигір'ї після 1755 р. передбачалось перетворити на інвалідний громадський будинок.

Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р., в день наміченого відвідування Межигір'я Катериною II згорів. Архів монастиря згорів ще раніше – в 1764 р. Цим і пояснюється брак відомостей про організацію і роботу цього лікувального закладу.

Однак було б невірно думати, що в козацькому війську не подавалася ніяка кваліфікована медична допомога. У війську Б.Хмельницького, наприклад, майже в кожній сотні були цируль-ники, при полках — лікарі. З історичних джерел відомі імена лікарів Лук'яна Салтицького, Мартина Родомського, Івана Гладкого, Матвія Таборовського та ін.

У XVI ст. для поранених козаків створюют-ся шпиталі в монастирях, найбільші з них — у Трахтемирівському та Межигірському. Лікували в них обізнані в медицині ченці.

З козацького скарбу вносилися вклади на лікування у шпиталях поранених. Б.Хмельницький навіть подарував Межигірському монастирю містечко Вишгород на знак вдячності за подання допомоги пораненим воякам його війська.

Велику підтримку мали шпиталі з боку українських православних братств, які почали створюватися з середини XV ст. У 1591 р. Львівське братство заклало великий шпиталь у Львові. У 1629 р. було відкрито шпиталь у Києві. В XVII ст. при багатьох українських військових полках були свої шпиталі.

Варто згадати і про своєрідну діяльність цехів цирульників, які почали з'являтися у XV ст. Такі цехи були у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янці-Подільському та інших містах України. Крім гоління, тут навчали подавати медичну допомогу, особливо при травмах, пораненнях, переломах кісток, кровотечах. Без перебільшення можна сказати, що цирульники, попри критичного ставлення до них з боку дипломованих лікарів, відіграли неабияку роль у поданні хірургічної допомоги, особливо пораненим у війнах.

У XVIII ст. після створення медико-хірургічних шкіл при великих шпиталях, а також відкриття медико-хірургічних академій в С.-Петербурзі і Москві медична допомога у військах в організаційному і професійному плані набула нового значення і була піднесена на значно вищий якісний рівень.

Імператриця Австрії Марія Терезія з метою поліпшення медичної опіки над населенням, розвитку медичної освіти і науки у королівстві Галичина та Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 року призначила доктора медицини Андрея Крупинського крайовим протомедиком Галичини. Йому було доручено створити на західноукраїнських землях систему медичної служби і медичної освіти.

У своїх меморіалах від 30 травня та 30 серпня 1773 року Андрей Крупинський з болем і гіркотою констатував, що через відсутність дипломованих акушерок під час пологів часто помирають матері зі своїми немовлятами. Тому першочерговим завданням він вважав відкриття у королівстві медичних навчальних закладів. На його клопотання губернатор граф Антоні Перген 20 березня 1773 року видав розпорядження, згідно з яким у Львові почалось читання
лекцій з усіх галузей медичної науки для осіб, що займалися лікарською, акушерською та аптекарською практикою, але не мали дипломів.

Урочисте відкриття Львівського акушерського колегіуму Одбулося 1 жовтня 1773 року. Цей день ознаменував зародження середньої медичної освіти на західноукраїнських землях. Навчання в колегіумі було безкоштовним. Більш того, слухачі перебували на повному утриманні землевласників, які скерували їх на навчання. З губернаторського фонду вони одержували по одному гульдену на тиждень. Слухачами колегіуму могли стати фізично здорові, морально стійкі особи обох статей віком від 21 до 30 років. Звичайно, підбирали інтелектуально розвинених, які відзначалися милосердям та любов'ю до акушерської справи.

За статутом навчання в колегіумі тривало один - три роки. При колегіумі діяли курси прискореної підготовки акушерок. Це сприяло значному поліпшенню акушерської допомоги в королівстві.

При такій системі освіти відчувалась гостра нестача середнього медичного персоналу. Не дивлячись на це, багато з них не мало роботи, або займалось приватною практикою. На цей час дрібні лікувальні установи взагалі працювали без середнього медичного персоналу, а у великих - на одного лікаря припадав лише один середній медичний працівник. У зв'язку з цим їхні умови праці були вкрай важкими, а платня мізерною. В клініках єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету медичними сестрами працювали переважно монашки, які недостатньо володіли навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Обов'язки реєстрових козаків

Обов'язки реєстрових козаків Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду залоги на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.
Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох різних осередків: Запорожської Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного революційного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні козацькі кола.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Козацька зброя

ВІЙСЬКОВА ТЕХНІКА ТА ОЗБРОЄННЯ




Козацька зброя



Українське козацтво збагатило вітчизну та її світову військову практику самобутнім озброєнням. Як і в усіх арміях світу того часу, основна роль належала холодній зброї, застосування якої диктувалося недосконалістю зброї вогнепальної. На озброєнні у козаків були чекани, списи, ножі, кинджали. На початку визвольної війни, тобто до 1648 р. основною зброєю козаків стала шабля, що була символом волі та бойового побратимства і разом з тим, найефективнішою на той час зброєю. На озброєнні козацтва були шаблі різноманітного походження. Найбільш поширеною була шабля Львівського цеху

мечників. На озброєнні козаків були також турецькі, перські, польські, молдовські шаблі.

Помітну роль в озброєнні козаків відігравав спис, який використовувався як піхотою, так і кіннотою. Простота конструкції та технології виготовлення, можливість вражати ворога на відстані робили його дуже популярним видом зброї не тільки серед козацтва, а й серед повсталих селян. Козаки використовували спис і в індивідуальних зіткненнях, але найчастіше – під час атаки у зімкнутому кінному строю.

Чекан – ударна зброя у вигляді гострокінцевого молотка на короткому ратищі застосовувався для пробивання панцира. Володіння ним вимагало неабиякої вправності та швидкості рухів, тому він зустрічається рідко і вийшов з ужитку в другій половині XVII ст.

Також на озброєнні окремих козаків були турецькі ятагани та керначі – ударна зброя на короткому ратищі з голівкою, що складалася з 6-7 загострених пластин – кер.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. козаками починає широко застосовуватись вогнепальна зброя. Широко застосовувались самопали, аркебузи, мушкети, пістолі та рушниці.

Як і холодна зброя, вогнепальна зброя у козаків також була в основному трофейною. Використовувалися важкі турецькі рушниці з масивними нарізними стволами і кремінно-ударними замками іспанського типу, а поряд із ними – стройові армійські рушниці різних країн з кремінно-ударними замками французького батарейного типу і навіть легкі мисливські.

Слід згадати про ще один вид озброєння козаків – лук, який мало чим поступався в ефективності вогнепальній зброї, вигідно відрізняючись від неї скорострільністю і надійністю. Добрий лук в ті часи майже не поступався в далекобійності рушницям, не кажучи про влучність.

Козацька артилерія складалася з гаківниць, мортар та гармат.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Запорізька Січ

Січ - то в запорожців фортеця.Коло неї були окопи,вали,а в середині дзвіниця така,що в неї й гармати ставилися...А жили вони скізь у степах попід кущами,в землянках,або,по їхньому бурдіях:так чоловік по п'ятнадцять-двадцять,а то і менш.




У Січі жили куренями,по кількасот людей.Курені були великі.Ставились курінь до куреня причілком,були в них стовпи і сволоки.А в бурії так просто:одні двері та одне віконце,- маленьке,таке,як тарілочка,кругле,а то й зовсім без вікна.



Оце викопає козак яму,обставить її аби-чим,обліпить,обмаже,поставить піч - хліб пекти,зробить кабицю* - стравву варити,та й живе.Димарів тоді не було.Взимку як розпалить камін,так він аж горить - уже холодно не буде.



У деяких землянках було й убрання:на стінах висіла всяка зброя,на покуті стояли образи,-усі розмальовані,під золотом.Попід стінами ставили лави,ослінчики,щоб було де сісти.



Землянок запорожці ніколи не замикали.Як їдуть куди або йдуть,то так і лишають їх:ніхто нічого не візьме.У них так:хто хоче,той заходить в землянку.Як хочеш їсти - розводь вогонь,бери казан,варистраву з усього,шо там залишено,їж,пий,спочивай - заборони не було.А приїде хазяїн,так ще й радий гостеві,бо то тільки й родини у нього у широкому степу.Він йому радий,він його привітає.



Тепер увійдеш в хату,так вона красна кутами,а не пирогами,а тоді не так було:усякого нагодують.Хазяїн їде куди,то ще й залишає страву для перехожого.Мовляв,усякий заходь.І заходять було.Наїдяться,нап'ються на дурничку та зроблять хрест серед землянки,мовляв,були гості й дякують господареві.



Було,як повечеряють запорожці на голодну кутю та й вийдуть з рушницями проганяти її,то піднімуть таку стрілянину,наче й справді війна йде.На другий день,на Водохрещу,йдуть до Дніпра й гармати за собою везуть.Як тільки попи вмочать хрест у воду,то вони й почнуть палити з гармат.Ще,кажуть,як у двадцятих роках у Кам'янці з гармат кутю проганяли,бо тоді були й попи ще в запорожців.



Високі могили,насипані запорожцями,називають сторожовими,бо тут стояла козацька сторожа,або,як кажуть,кордонт.Таких могил багато біля Дніпра,де жили запорожці,і скрізь,де були їх розгони й урочища.



Стоїть,бувало козак з віхою на Сторожовій могилі і дивиться кругом,бо з неї видно скрізь,то як побачить,бува,що йде орда,то в яку сторону віху похилить - в тому напрямку й треба ховатися.А,бувал,він віху об землю - і тікає у фортецю.



Віху ту далеко було було видно,бо й віха висока,й могила висока.Люди,було,в степу працюють та все поглядають на віху;побачать,було,що віхи нема,то тікають і собі у фортецю.



--------------------------------------------------------------------------------

*Кабиця - яма,де вміщують казан,під яким розкладають вогнище.

Походження козацтва

Перші письмові згадки про козаків відносяться до XIII—XIV ст.[Джерело?] На землях сучасної України згадки відносяться до XIV століття, коли більшість українських земель юридично належала до складу Речі Посполитої. Козаки того часу — люди Великого Степу, Дикого Поля, тобто степів розташованих на землях сучасної України, Росії, Казахстану та деяких інших країн Азії. Ці люди вели кочовий і військовий спосіб життя, здобували собі засоби до існування за допомогою війни і підсобних промислів (полювання, рибальства, пізніше торгівлі та землеробства). Ці люди брали участь у військових походах, входили до складу військових загонів чи надвірної охорони заможних людей (шляхти, торгівців), служили у військах різних держав, зокрема Речі Посполитої, в деяких випадках вели спосіб життя грабіжників і вбивць — нападали на панські маєтки, купецькі каравани.


Залишається відкритим питання про походження козаків до появи перших письмових свідчень про них. Багато істориків піддають сумніву версію про те, що така досконала військова культура могла утворитися лише завдяки біглим рабам від панського гніту. Біля її початків повинні були стояти люди добре знайомі з військовою справою — професійні військові або нащадки степових кочовиків. У зв'язку з цим розглядаються версії про походження козаків від:

народу козарів (хозарів) або скитів (скифів). Тут слід згадати про те, що в Європі XVI—XVIII ст. козаків інколи порівнювали і розглядали як нащадків варварів, які воювали з греками і Римською Імперією.

князівських військових дружин часів Київської Русі, як наслідок її розпаду.

загонів, які складалися зі слов'ян і воювали у складі військ Золотої Орди (це зокрема добре узгоджується з тюркським походженням назви).

селян-втікачів від панського гніту Речі Посполитої за відсутності інших впливів.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з Лугу!"