Блог закрито

В зв'язку з тим, що я тепер осавул козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу", то всі новини я публікуватиму саме там.
Ось лінк на козаький портал.

Спасівські скарби

Козак рожден не на те, щоб одбиватися.

"…не гідно дивитись мирно на те, що вої в геру…"

Не шукай бою, він сам тебе знайде.

Б’є не сильний, а сміливий.

Слову навчити не можна, воно повинно погукати тебе.

Там де вміння і людяність, там і достаток.

Лукавий нахабством на людяності паразитує.

Козак - кріпкий, завбачливий розумом, жагучий вибриком, як змій, невтомний, як славко, а вмирає на чотирьох врагах.

Там де починається самотішення та повтор, там починається зрада.

Без нужди не виймай, без слави не вкладай.

За волю напийся вволю.

Не мамай був страшний, а розбрат.

Дивись чим нудить, а не тим, що словоблудить.

"… не добивай ворога до кінця".

Не став оселі кам’яниці, не городи станиці як не заслаб.

"…козак муром дивиться завжди напоготові дістати хрславком зачеп зверхника…"

До тих пір, доки в тобі бринить правда - ти незборимий.

Вони мають силу поки захищаєм, ми поки шануєм.

"…вчити можна тільки рідну та добру дитину тоді коли їй вкрай необхідно, або в лихоліття…"

…б’ють - роїсь, наваливсь - лавою вспись, лихо вкляч, а все одно оддяч…

…козак терпеливий як віл; завбачливий з вибриком та жагучий як змій, невтримний як славко, а вмира як сокіл.

З роз’ярмованого щирого завбачливий гопкоріз, спогляду, виходить.

Взято з порталу Характерник - легенда твого народу

Козацька техніка досягнення стану неучасті

Козак сидів на вершині пагорба влітку, а його обливали водою до того часу, доки йому не ставало всеодно, звідки на нього ллють воду. Потім його лишали сохнути під сонцем, доки жар сонця переставав його зачіпати. Потім цього козака вели в ліс і лишали біля великого дуба. Там на нього починали нападати доти, доки не отримували удар у відповідь від його "дубля", який виходив з тіла козака, як велетень...
Взято з порталу Характерник - легенда твого народу!

Хотинська війна

Нещаслива битва над Солоницею і страшна смерть козацького отамана Наливайка дуже ослабили запорізьких козаків і вони довгий час не могли відзискати своєї сили.
Тепер знову деякі кошові запорізької Січі почали думати, що може краще було б ладнатися якось з Польщею і жити з нею в згоді та по добру виєднувати для козацтва і народу якісь полегші. Так поступав по смерті Косинського і Наливайка кошовий Січі Самійло Кішка, що про нього співається в одній козацькій пісні – думі.
Польський король Жигмунт III саме тоді потребував козацької помочі, бо хотів узяти собі Молдавію та Лівонію (Лівонія – це нинішня Естонія.) і хотів посадити на престолі в Москві якогось Дмитра Самозванця, прихильника Польщі. Король прирік козакам великі привілеї і полегші та й ще приобіцяв заплатити за поміч у війні. Козаки згодилися й пішли під проводом Самійла Кішки на Молдавію і здобули її; – потім довго воювали в Лівонії) б'ючись там зі шведами, а нарешті й під Москвою добре помагали полякам.
Але хоч багато крови пролили козаки, помагаючи Польщі, то польський король наче зовсім забув за дані козакам приречення. Він ще навіть переказав козакам, щоб вони розійшлися по своїх селах і робили панщину, як прості кріпаки. Тоді козаки зібрали ще кілька тисяч свого війська, побудували човни й пустилися аж через Чорне море знову нападати на Туреччину, щоб бодай добути трохи добичі.
В цих походах козаків на Туреччину й на Крим найбільше вславився кошовий Петро Конашевич-Сагайдачний.
Петро, син Конона, а тому званий Конашевич, був родом з Самбірського повіту в Галичині, його батько був заможним шляхтичем і захотів виховати Петра на розумного чоловіка. Тому дав його до найкращої тоді школи на Україні, до Академії в Острозі.
Сагайдачний вчився там 8 літ і мабуть там дістав прізвище "Сагайдачного", тому, що дуже добре стріляв з лука, а стріли лука ховаються в "сагайдаку". По восьми роках науки Сагайдачний дістався якось в році 1614 з кількома товаришами науки на Січ. Там скоро показалося, що Сагайдачний не тільки дуже розумний і освічений чоловік, але також дуже відважний вояк у битві. Тому козаки вибрали його в 1616 році кошовим Січі і гетьманом.
Сагайдачний бачив, як козаки зубожіли і як терплять через те, що король не дотримав своїх приречень. Він задумав зробити так, щоб Польща знову потребувала помочі козаків, бо тим чином думав зібрати велике козацьке військо і таки виєднати від Польщі великі полегші не тільки для козаків, але й для всього українського народу.
Щоб збагатити трохи козацьку касу та й зробити козацьке ім'я славним на всю Європу, він почав водити козаків на Туреччину й на кримських татар. На нових чайках-човнах він кілька разів перепливав Чорне море аж до Царгороду, не чайним нападом нищив турецьку столицю і увільняв багато козаків з турецької неволі. Таких походів робив він від 1616 року дуже багато і то на різні міста Туреччини і Криму: на Царгород, Кафу, Синопу, Трапезунт та інші.
Тими вдалими нападами роздражнив він дуже турецького султана і той знову загрозив Польщі, що як не стримає козаків, то турки підуть на Польщу війною. Король знову казав козакам розійтися, але цього ніхто не послухав. А незабаром по тім король сам запросив коза¬ків, щоб збиралися і йшли Польщі на поміч проти Москви.
В 1618 році Сагайдачний зібрав 20 тисяч війська і наклонив козаків, щоб помагали Польщі, бо він тепер зможе виєднати від короля, щоб сповнив усі свої попередні обіцянки. Козаки пішли на Москву, спричинилися своєю хоробрістю до того, що король заключив з Москвою дуже корисний мир, – але й тепер не віддячився король козакам і Сагайдачному за їх поміч, тільки знову старався обмежити число козацького війська до трьох тисяч та казав козакам попалити човна, щоб не мали на чім нападати на Туреччину.
Та незабаром – y 1620 році – Польща знову знайшлася у великім клопоті. Турецький султан вислав на Україну проти Польщі величезне військо – 300 тисяч турків і татар. Сагайдачний уважав це за добру нагоду, щоб ще раз пробувати виєднати від короля якісь полегші для козацтва і для народу. Він знав, що Польща тепер без козацької помочі не обійдеться. Тому постановив домагатися віл польського уряду і від короля таких прав, щоб козаків могло бути сорок тисяч, щоб король виплатив козакам усю приобіцяну і залеглу платню, щоб польський уряд затвердив ново висвячених українських єпископів та щоб заборонив єзуїтам примушувати українців зміняти свою рідну віру на латинську.
Це домагання – затвердити українських єпископів і заборонити перетягати народ на чужу віру, мало тоді найбільше значення. Треба знати, що коли Польща по Люблінській Унії з Литвою (1569 р.) забрала під свою владу всі українські землі, наїхало на Україну багато польської шляхти і латинських ксьондзів-єзуїтів і вони почали переслідувати і гнобити православних українців, що твердо трималися прабатьківської віри. Українських священиків проганяли з церков і зовсім не дбали про їхню долю; хотіли, щоб українська православна віра пропала, бо знали, що як пропаде віра, то пропаде й народ.
Для оборони своєї віри створилися по українських містах церковні братства. Такі братства були в Києві, Львові, Острозі і по інших містах. Ті братства своїм коштом утримували школи, лічниці і всяко помагали своїм людям. Покровителями й оборонцями тих братств стали запоріжці, а найбільше помагав їм Сагайдачний. Він сам з усім козацьким військом записався в члени київського братства і помагав братствам по різних містах утримувати школи, а в Києві заснував високу школу Академію і опікувався нею. Він знав, що народ мусить мати багато вчених, освічених людей, щоб уміти оборонитися перед ворожими напастями на віру і народ. Бачив, яке вбоге і темне було тоді українське духовенство, що не мало свого верховного пастиря. Тому в р. 1620, коли через Київ переїздив єрусалимський православний патріарх Теофан, Сагайдачний попросив його висвятити українському народові митрополита й єпископів, щоб наглядали над свя¬щениками і вірними та щоб стерегли й боронили віри і народу. Патріарх висвятив київським митрополитом Йова Борецького та повисвячував українських єпископів для Полоцька, Володимира Волинського, Луцька, Перемишля, Холму і Пінська.
Таким чином Сагайдачний відновив Українську Цер¬кву і поклав на тривких основах українську віру й освіту народу. Але на це треба було ще затвердження польського уряду. І користаючи з нагоди, що Польща знов потребувала козацької помочі, Сагайдачний сам вибрався з посольством до Варшави й домагався, щоб уряд затвердив ті всі козацькі, народні й церковні права. Король і сейм прирекли знову, що напевно це все затвердять, просили тільки, щоб Сагайдачний ішов з козаками бити турків. І Сагайдачний згодився.
Весною 1620 р. розбили турки під Цецорою (в Бессарабії) польського гетьмана Жулкєвского. У тій битві згинув сам Жулкєвскі і згинув козацький сотник Михайло Хмельницький, а його син Богдан (що потім став українським гетьманом) попав у турецьку неволю. Сталося це тому, що Жулкєвскі з гордості не хотів приймати помочі козаків, кажучи, що сам дасть собі з турками раду. По тій битві під Цецорою турки посунулися далі і стали під Хотином над Дністром, де їм заступило дорогу польське військо. Всього війська вспіло зібратися лиш 35 тисяч, а турків було 300 тисяч. Сагайдачний рушив з 40 тисяч козаками під Хотин. Щоб добитися до поляків, козаки мусіли пробиватися наступом крізь турецький табор, бо турки оточили поляків. Козакам удалося це зробити. Вони пробилися крізь турецьке військо і злучилися з поляками. Турки тримали поляків і козаків ще сорок днів під облогою, робили численні наступи, які козаки хоробро відбивали. Нарешті султан заключив з Польщею мир і завернув. Так то козаки врятували Польщу під Хотином перед турецькою навалою. Багато це коштувало козацької крови, а Сагайдачний скоро потім умер через ту битву. Він був тяжко ранений під Хотином і поїхав до Києва лічитися, але надармо, бо весною 1622 р. вмер. Київські "братчики" і школярі уладили гетьманові величавий похорон і поховали його в церкві Богоявленського Братства в Києві.
Так умер славний і розумний кошовий і гетьман України Сагайдачний, що про нього й до нині співається в багатьох піснях. Він щиро хотів помогти своєму народові і за те віддав своє життя, бо вірив у ретельність союзників.
Взято з порталу Пугу-пугу - козак з лугу!

Козацькі кораблі

Козацькі кораблі !!!!
08:02
На Хортиці під водою знайшли козацькі кораблі
Група українських гідроархеологів, що дослідила акваторію Дніпра поблизу запорізької Хортиці, виявила на дні річки відразу два козацьких судна часів російсько-турецької війни 18 століття.
Вчені вважають, що знайдені кораблі є всесвітньо відомими "Дубами", що принесли славу запорізьким козакам як умілим морським піхотинцям і суднобудівникам. Також вчені вважають, що це відкриття допоможе отримати нову інформацію про досконалість стародавнього козацького суднобудування, що має тисячолітню історію.
За словами гідроархеолога Дмитра Кабалії, ні в Україні, ні в Росії, ні в країнах Західної Європи подібних знахідок саме цього періоду історії вітчизняного суднобудування взагалі немає.
Гідроархеолог Валерій Нефедов розповідає, що в знайдених кораблях збереглися рушничний кремній, фрагменти кераміки, а серед гарматних зарядів була виявлена унікальна скляна граната. "Вона як ядро повністю зі скла. Гніт і порох всередині, при вибуху розліталися скляні осколки", - додає він.
Відомо, що козацькі "Чайки" і "Дуби" декілька сторіч наводили страх на флот Османа Туреччини. Використовувати досвід козаків намагалася і імперська Росія.
Планується, що восени цього року "Дуби" піднімуть з дніпровських глибин і встановлять в запорізькому музеї старовинних кораблів - поряд з "Чайкою" і "Бригантиною".
Він буде розташований на Хортиці поруч з мостом через Дніпро. Вартість робіт по створенню музею становить 5 мільйонів гривень. У жодному з міст країн колишнього Радянського Слюзу немає бодай одного історичного корабля, піднятого з води. В Україні таких кораблі два - "Братислава" і "Козацька чайка". Човни було побудовано під час російсько-турецької війни 1735 - 1739 років після того, як на острові Мала Хортиця 1736 року було засновано Запорозьку Верф. Верф спорудили запорозькі козаки, вони ж будували тут кораблі.

Криштофор Косинський

Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ, був Криштоф Косинський. З роду він був шляхтич, служив на Запорожжі й в нагороду за військові заслуги дістав від короля маєток. Але один з князів Острозьких, білоцерківський староста, не допустив Косинського до цієї землі. Тоді Косинський зірвав боротьбу проти Острозьких, проти польської влади і взагалі проти панів. Військо його числили на 5000. У склад його входили реєстрові козаки, що повстали через те, що не діставали плати, утікачі з панських маєтків і всяка шляхетська челядь. Косинський позагарбував із різних замків і міст доволі пушок, дрібної огнистої зброї й амуніції та укріпився у Трипіллі над Дніпром. Але потім подався проти польських військ, але під Пяткою на Волині шляхта його сили в лютім 1593 р. розбила; Косинський мусів віддати всі пушки й иншу зброю та добич, розпустити свої ватаги і зректися гетьманства.
Після того Косинський пішов з запорожцями на Січ, та, перепочивши там трохи, знову підмовив за собою частину товариства і, діждавши весни 1593 року, вийшов з Січі на Україну і підступив біля Черкас до маєтку самого коронного гетьмана князя Михайла Вишневецького. Щоб легше збутися непроханого гостя, Вишневецький підмогоричив кількох харцизів, щоб убили Косинського зрадою, і от ті, вистеживши, коли Косинський гуляв з кількома своїми товаришами у корчмі біля Черкас, прийшли туди неначе гуляти, а далі, збивши з товаришами Косинського сварку, вбили його і його товаришів.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Звідки в козаків люлька - руйнування стереотипів

«Українці не відали, що таке люлька й тютюн, аж поки російський цар Петро Перший не завіз це в Україну», — можна «дізнатися»сьогодні з популярних російських книжок і телесеріалів. Петро Перший правив у Московії з 1689 року, а «вікно в Європу» прорубав аж після 1710–го. Чи справді так? Он Мамая все із люлькою малювали. Хоча обізнані люди зауважать, що народна картина «Козак Мамай» датується десь другою половиною XVIII століття. Та ще ж був гетьман «Сагайдачний, що проміняв жінку на тютюн та люльку, необачний». А Петро Сагайдачний мав люльку ще на початку XVII cтоліття, адже загинув у битві під Хотином у 1621 році. Та, може, пісня створена пізніше?.. За роз’ясненням звертаюся до фахівця — відомого дослідника козацтва, кандидата історичних наук, провідного наукового співробітника Інституту історії України НАН Тараса Чухліба. Він розповів, що люлька відома в Україні із XVII століття. Очевидно, козаки «познайомилися» з нею під час походів Чорним морем до берегів Туреччини, до Стамбула. Відомо, що в Європу люлька прийшла з Америки після великих географічних відкриттів. Уже в другій половині XVI ст. цей засіб для паління тютюну з’являється в Англії і Голландії. З Європи люлька потрапила на Схід. А в Україну «припливла» вже з Туреччини. Це підтверджує етимологія, адже тютюн, люлька — слова тюркського походження. Нині чи не в кожному українському музеї ми можемо побачити люльки з тих давніх часів, знайдені археологами. Вони є в Національному історичному музеї, Музеї гетьманства у Києві, Дніпропетровському історичному, на Хортиці. Чи не найбільше люльок — у Державному історико–культурному заповіднику «Козацькі могили» на місці Берестецької битви (1651 р). У 1960—1980 роки там на чолі археологічної експедиції працював історик і археолог Ігор Свєшніков. Він відкопав сотні козацьких і польських люльок. Шляхтицькі люльки важко відрізнити від козацьких. Але поруч із тими люльками, що їх визначили як козацькі, знаходили козацькі речі. Це в основному люльки дерев’яні і глиняні. На них викарбувано східний орнамент. Пізніше, наприкінці XVII — XVIII століття, зустрічаються люльки з українським орнаментом. Це специфічні маленькі люльки завдовжки 5 сантиметрів із чубуком коротшим, ніж зараз. Були люльки і колективного паління, де не один чубук, а два–три, а то й чотири. У Росію тютюн проникав з України контрабандою. Бо в тодішній Московії заборонялося палити люльки і взагалі вживати тютюн. Видавалися навіть спеціальні заборонні постанови, починаючи з XVII століття. За куріння люльок і вживання тютюну московитів карали: відрубували голови або протикали очі. Отже, Петро Перший не «познайомив Росію із тютюном та люлькою», а своїми указами легалізував вживання тютюну. І наклав державну монополію на його виробництво. Відтоді не дозволялося виготовляти і завозити тютюн приватно. Незважаючи на це, контрабанда з України продовжувалася. Тому що в нас тютюн вирощували здавна, уже були великі плантації цієї культури, спеціалісти вміли добре перемелювати листя. Свідчення про це знаходимо у праці видатного французького історика Фернана Броделя, присвяченій економічній історії Західної Європи XVI—XVII ст. Він один раз згадує про Україну, стосовно тютюну наводячи таку цитату з тогочасних документів: «Бояри російські та інші приватні особи завозять для продажу таємно тютюн з Черкащини в Україні, де він виростає у великій кількості».
Взято з козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу".

Допомога козаків московському царю

Земля,де ми живемо одвойована у турків і татар.Бог його знає за якого царя.Орда,кажуть,стояла на Хортівському острові,а московське військо проти неї,де тепер Вознесеньськ.От почали битися.Орда обкопалась і палить із гармат,а москалі товплються та падають.Як уже полягло багато москалів,цар встав та й журиться.Коли де не взявся запорожець: біжить з конем та прямо до царя.
 - Здоров,царю!
 - Здоров,козаче!
 - Як воно?
 - Та бачиш, - каже цар, - полягло війська багато,а турків не візьму.
 - Ставай біля мене!
Цар став.Запорожець підняв руку й піймав ядро.
 - Ось бач, - каже, - який гостинець!Ну,тепер поглянь на острів,що там?
Глянув цар,аж турки самі себе рубають,самі на себе руку підняли,і пішло...Піднялась велика курява,закричали круки,а потім все стихло.
 - Дивись тепер, - каже запорожець.
Глянув цар,аж нема жодного живого турка - порубали самі себе,а круки видовбують очі.Цар тоді і каже:
  -  Ну,запорожці,дарую вам цю землю,живіть,поки світить сонце!
І стали вони роз'їжджатися.Москалі посідали на коней,а запорожці послали по Дніпрі повість* та подалися до лиману.

---

*Повість - виготовлений із вовни цупкий матеріал,який використовується для оббивання дверей,вироблення теплого взуття,капелюхів.

Народна мудрість

Краще догана мудрого, як похвала
дурня.
Розумний учить, дурень повчає.
***
Розумний розсудить, дурень осудить.
***
По одежі стрічають, по уму проводжають.
***
Маєш голову, май же й розум.
***
До булави треба голови.
***
В голову, як у торбу, що знайдеш,
те й сховаєш.
***
Око бачить далеко, а розум ще далі.
***
Перед розумом і сила поступається.
***
Розумній голові досить дві слові.
***
Людей питай, а свій розум май.
***
Говори мало, слухай багато, а думай ще
більше.
***
Розум не в бороді, а в голові.
***
На всякого мудреця досить дурості.
***
Кожний мудрий свого дурня знайде.
***
Не той голова, що дуже кричить,
а той, хто вміє навчить.
***
Менше говори, а більше слухай.
***
Як голова сивіє, то людина мудріє.
***
Розумний птах шкодує пір'я,
мудра людина шкодує слова.
***
Розумний не той, хто багато говорить,
а той, хто багато знає.
***
Розумний почує раз, а здогадається
десять раз.
***
Розумна людина схожа на джерело.
***
У розумного джигіта кінь не стомиться
і халат не зноситься.
***
У розумної голови сто рук.
***
Людину цінують не за роки,
не за гроші, а за розум.
***
Де розумом не дійду, то в книжці знайду
***
Хто дає життя розуму, той не вмирає.
***
Вчитися доброму — погане на ум
не прийде.
***
Від науки міцніють розум і руки.
***
Не перо пише, а розум.
***
Мудрий не дасться за ніс водити.
***
Не краса красить, а розум.
***
Розумна голова сто голів годує,
а дурна і себе не прогодує.
***
Дурний кисне, а розумний
все промислить.
***
На розумного і дивитись гарно,
з розумним і жити добре.
***
Розумний мовчить, коли дурень бурчить.
***
Краса розуму не прибавить.
***
Сіль-хліб кусай, а розумних людей слухай.
***
Розумну річ гарно й слухати.
***
Спочатку подумай, а потім і нам скажи.

Свій розум нікому не віддавай.
***
Сила ломить все, а розум — силу.
***
З мудрим камінь носи, а з дурнем
і каші не їж.
***
З розумним говорити — що мед пити.
***
З розумом жити — радіти,
а без розуму — мучитись.
***
Розуму і за морем не купиш.
***
Розуму і гроші не замінять.
***
Розуму на базарі не купиш.
***
Розумний ще з літа думає про зиму.
***
Скільки голів, стільки й умів.
***
Щастя без розуму — торбина дірява.
***
Обережність — мати мудрості.
***
Перемагай труднощі розумом,
а небезпеку — досвідом.
***
Не вчи вченого їсти хліба
печеного.
***
Кожна голова по-своєму кива.
***
Не спитавши броду, не лізь у воду.
***
Молодість плечами міцніша, старість —
головою.
***
Молодий — на битву, старий — на думу.
***
Змолоду дірка, на старість — діра.
***
Говори не про те, що прочитав,
а про те, що зрозумів.
***
Якщо не бачиш, зійди на гору;
якщо не розумієш, запитай у старших.
***
На курган зійдеш — легко дихаєш,
із старим говориш — розумне чуєш.
***
Не зневажай поради старих.
***
Поради спитай у того, хто перше тебе
зносив сорочку.
***
Хто питає, той не блудить.
***
Розумний і знає, але спитає, а дурний
і не знає, і не питає.
***
Хочеш знати дорогу — спитай тих,
хто ходив по ній.
***
Розумний учень випередить учителя.
***
Десять знаючих не гідні одного,
який діло робить.
***
Один досвід важливіший семи правил
мудрості.
***
Сім мудреців дешевше однієї досвідченої
людини.
***
Знайка все з півслова розуміє,
а незнайка на все тільки рота роззявляє.
***
Краще з розумним у пеклі, ніж з дурнем
у раю.
***
Треба розумом надточити,
де сила не бере.
Діло майстра величає
***
Довгий день до вечора, коли робити
нічого.
***
Посій у пору, будеш мати зерна гору.
***
Буде той голодний, хто жнивами
холодочка шукає.
***
Не робота сушить, а турбота.
***
Без діла жити — небо коптити.
***
Робота не вовк, в ліс не втече.
***
Орати — в дуду не грати.
***
Хочеш їсти калачі, то не сиди на печі.
***
Кляча воду возить, а козел бородою трясе.
***
Очі страхаються, а руки зроблять.
***
Білі руки чужу роботу люблять.
***
Не розкусиш горіха — не з'їси ядра.
***
Щоб рибку з'їсти, треба в воду
лізти.
***
Хто рано встає, тому Бог дає.
***
Дивлячись на ліс, не виростеш,
а дивлячись на людей, багатим не станеш.
***
За один раз дерева не зрубаєш.
***
З Богом починай, а руками кінчай.
***
Гірка праця, та хліб солодкий.
***
Легше руками працювати,
як головою.
***
Добрий урожай — продавай раніше,
поганий урожай — продавай пізніше.
***
Сталь гартується в огні, а людина —
У труді.
***
Скоро дерево садять, та не скоро
з нього плоди їдять.
***
Не нагодуєш коня — далеко
не поїдеш.
***
Сьогоднішньої роботи не залишай
на завтра.
***
Не відкладай на завтра того, що можна
зробити сьогодні.
***
Умів почати — умій закінчити.
***
Криком дуба не зрубаєш.
***
Без діла псується сила.
***
Не терти, не м'явши, калача не їсти.
***
По роботі знати майстра.
***
Із спання не купиш коня, а з лежі
не справити одежі.
***
На чужий коровай очей не поривай,
а рано вставай та собі учиняй.
***
Не тим хороша, що чорноброва,
а тим, що діло робить.
***
Швидкої роботи ніхто не хвалить.
***
Ласа кішка до риби, та в воду не хоче
лізти.
***
Як сам не зробиш, то й Бог не поможе.
***
Хто полю годить, тому жито родить.
***
Ноги носять, а руки годують.
***
Хто добре робить, той не хвалиться нікому.
***
Труд для людини — здоров'я і життя.
***
З галасу каші не звариш.
***
Добре роби, скільки можеш,
від того не занеможеш.
***
Хто рано підводиться, за тим
і діло водиться.
***
Хто діло робить, а хто ґав ловить.
***
Зробив, як у рукавицях.
***
Найсмачніший хліб від свого мозоля.
***
Не вчи орла літати, а солов'я співати.
***
Ремесло — не коромисло, плеч не відтягне.
***
Ремесло на плечах не висить і хліба
не просить, а хліб дає.
***
Добре тому ковалеві, що на обидві
руки кує.
***
Хто робить лемеші, той їсть книші.
***
Швець знай своє шевство,
а в кравецтво не мішайся.
***
Що б то був за швець, коли б усім
на один копил чоботи шив.
***
Як хочеш шити, то перш вузлика зав'яжи.
***
Що маєш робити, то зроби сьогодні,
а що маєш з'їсти, то з'їж завтра.
***
Куй залізо, поки гаряче.
***
Не доженеш і конем, що запізниш
одним днем.
***
Краще на п'ять хвилин раніше,
ніж на хвилину пізніше.
***
Краще нині горобець, ніж завтра
голубець.
***
Відстанеш годиною — не здоженеш
родиною.
***
На годину спізнився, за рік не доженеш
***
Згаяного часу і конем не доженеш.
***
Що нині утече, то завтра не зловиш.
***
Не поговоривши з головою, не бери руками.
***
Не той молодець, що починає,
а той, що кінчає.
***
Коли став робить, то байдики не бить.
***
Кінець діло хвалить.
***
Зробив діло — гуляй сміло.
***
Вмій пожартувати, та знай,
коли перестати.
***
Діло майстра боїться.
***
Майстер — золоті руки.
***
Не те дороге, що з червоного золота,
а те дороге, що доброго майстра.
***
Який майстер, така й робота.
***
Не поклавши, не шукають.
***
Як спечеш, так і з'їси.
***
Як постелиш, так і виспишся.
***
Як пошиєш, так і зносиш.
***
Що посієш, те й пожнеш.
***
Терпіння і труд все перетруть.
***
Не в тім турбота, що багато роботи,
а тоді турбота, як її нема.
***
Старається, як мурашка.
***
Щасливою і красивою людина
у праці стає.
***
Хто багато робить, той багато і вміє.
***
Без охоти нема роботи.
***
Руки малі, та до роботи вдалі.
***
Землю сонце прикрашає, а людину —
праця.
***
Робота сама за себе скаже.
***
Добре діло робиться, наче казка мовиться.
***
Добре роби — добре й буде.
***
Довго мелеться, та борошна не видно.
***
За Хведорове жито, та Хведора й бито.
***
Язиком сіна не накосиш.
***
П'ятами киває, бо діла не має.
***
Недбалість — мати ледаря.
***
Не побігаєш — не пообідаєш.
***
Хто безтурботний, той не живе,
а лежить колодою на життєвій дорозі.
***
Стук-грюк, аби з рук.
# * *
Під лежачий камінь вода не тече.
***
Рання пташка дзьобик прочищає,
а пізня очки протирає.
Рання пташка дзьобик набиває,
а пізня слізки збирає.
***
Що раннє, то не погане.
***
Хто перший, той і ліпший.
***
Не одежа красить людину, а добрі діла.
***
Не б'є, не лає, але й про добре не дбає.
Нажите махом піде прахом.
Без діла слабіє сила.
***
Бджола мала, а й та працює.
***
Вовка ноги годують.
***
Треба нахилитися, щоб з криниці
води напитися.
***
Без труда нема плода.
***
Без труда не виловиш і рибки із пруда.
***
Не розбивши яєчка, не спечеш яєчні.
***
Де руки і охота, там скора робота.
***
Тяжко тому жить, хто не хоче робить.
***
Очам страшно, та руки зроблять.
***
Не журись, а за діло берись.
***
Слова — полова, а праця — диво.
***
Гірко поробиш — солодко з'їси.
***
Без роботи день роком стає.
***
Без діла сидіти, то можна одубіти.
***
На охочого робочого діло знайдеться.
***
Взявся за гуж, не кажи, що не дуж.
***
Доки не впріти, доти не вміти.
***
Хто дбає, той і має.
***
Пороби до поту, то й поїси в охоту.
***
Без трудів не їстимеш пирогів.
***
Добре чужими руками жар загрібати.
***
На чужий труд ласий не будь.
***
Чужим добром не забагатієш.
***
Білоручки — дармоїди та недоучки.
***
Вставай до сходу сонця, працюй до ночі,
то їстимеш калачі.
Не кайся рано встати, а кайся
довго спати.
***
Маленька праця краща за велике
безділля.
Праця людину годує, а лінь марнує.
***
Роботі як не сядеш на шию,
то вона тобі сяде.
***
Коли не пиріг, то не пирожися:
коли не тямиш, то й не берися.
***
На дерево дивись, як родить,
а на людину, як робить.
***
Роботящі руки гору вернуть.
***
Вміння і труд все перетруть.
***
Що вміти, то за поясом не носити.
***
У невмілого руки не болять.
Хто знання має,
той мур ламає
***
Не вчи рибу плавати.
***
Знай більше, а говори менше.
***
Учений водить, а неучений слідом ходить.
***
Добре, коли сам усе вмієш; але зле,
коли все сам робиш.
***
Не вмієш шити золотом, то бий молотом.
***
***
І за мовчання гостинці дають.
***
Не втримався за гриву, за хвіст
не втримаєшся.
***
Якби мені той розум, що приходить
опісля.
***
Який розум, така й мова.
***
Повний чайник мовчить, неповний —
шумить.
***
Багатством розуму не купиш.
***
Велика ріка тече спокійно, розумна
людина не підвищує голосу.
***
В розумній бесіді — розуму наберешся,
а в дурній і свій загубиш.
***
Кожен день життя додає
часточку мудрості.
***
Краще бути слугою мудреця,
ніж господарем дурня.
***
Можна бути скромним, хоч і не мудрим,
але не можна бути мудрим,
не маючи скромності.
***
Мудрого і без слів пізнають.
***
Мудрим ніхто не родився, а навчився.
***
Байдуже, скільки літ за плечима,
а важливо, чи набрався розуму чоловік.
***
Не володій добром, а володій умом.
***
Освіта — гість, розум — господар.
***
Від очей мало користі, коли розум
сліпий.
***

Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Козацька символіка

У XVI в. в українськім громадянстві появилася нова, козацька, верства. Козаками називали спочатку людей, що йшли у Дикі поля для ловів і рибальства та на боротьбу з татарами. Це були найбільше міщани з пограничних містечок, як Канів, Черкаси, Брацлав та ін.
Пізніше козацька організація прийняла тривкіші форми. На Запорожжя почала прямувати шляхта визначних родів, особливо шляхетська молодь, що, бажала зажити буйним, напівдиким життям та добути собі славу в боротьбі з татарами.
запорожці почали будувати свої укріплені Січі — на Томаківці, Базавлуці, Микитиному Розі, врешті, славну Стару Січ на Чортом лиці.
Важливим складником корпоративної ідеології є символіка. Як верства, що орієнтувалася на здобуття лицарського статусу, козаки мусили виробити систему відповідних зовнішніх ознак, створити, або запозичити символи своєї козацької держави. Складовими корпоративної, а саме лицарської символіки в Західній Європі, котра мала б служити, як іноді твердять, взірцем для козаків, були герби й родоводи, зброя, одяг, зачіски, житло, церемоніал, коні та їх упряж, їжа - словом усе, з чим пов’язувалося життя лицаря і що вирізняло йо­го з-поміж загалу.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Козацька лікарня

Історія України XVI—XVII ст. характеризується запеклою боротьбою українського народу за свою національну самобутність, велику і почесну роль у якій відіграли українські козаки. Медичну допомогу пораненим і хворим воїнам-козакам подавали здебільшого народні цілителі. Та й самі козаки володіли певними прийомами само- і взаємодопомоги: вміли пускати кров, виривати зуби, накладати лещата при переломах тощо.

Життя запорізьких козаків здебільшого минало в походах і бойових сутичках. Допомогу при різних пошкодженнях та захворюваннях вони подавали за правилами та засобами народної медицини тих часів. Козаки вміли пускати кров, виривати зуби, виготовляти пластирі для лікування ран, накладати лещата при переломах. Вирушаючи в похід, вони разом із запасами зброї і харчами брали й ліки.

Більш-менш докладні відомості про лікувальні звичаї запорізьких козаків знаходимо у рукописах французького інженера Боплана, який прожив на Україні

17 років і свої спостереження виклав у окремій книзі, надрукованій у 1650 р. Він пише: «Я бачив козаків, які, щоб позбутись гарячки, розбавляли у чарці горілки півзаряду пороху, випивали цю суміш, лягали спати і на ранок просинались в доброму стані. Часто бачив я, як козаки, поранені стрілами, коли не було хірургів, самі засипали свої рани невеликою кількістю землі, яку перед цим розтирали на долоні слиною. Козаки хвороб майже не знають. Більша частина з них помирає в сутичках з ворогом або від старості... Від природи наділені вони силою та ростом високим...» Боплан зазначає також, що під час зимових походів серед козаків великих втрат від холоду не було, оскільки вони тричі на день їли гарячу юшку з пива, яку заправляли олією та перцем.

Звичайно, що відомості Боплана не завжди вірогідні. Іноді вони грунтувалися на переказах і домислах, не відбиваючи повною мірою дійсного стану лікарської допомоги.

З походів запорізькі козаки поверталися з великою кількістю поранених, частина яких залишалась назавжди інвалідами. З цих причин козаки змушені були мати свої шпиталі.

Перший такий шпиталь було засновано в Дубовому лісі на острові між річками Старою і Новою Самарою. Там були споруджені будинки й церква, оточені захисними ровами. На прохання козаків з Києва в цей шпиталь було запрошено ієромонаха Паїсія, на якого крім духовних обов'язків покладався Запорізький Спас»—головний козацький шпиталь в Межигір'ї коло Києва.

Наприкінці XVI ст. головним шпиталем козаків стає шпиталь в Трахтемирівському монастирі на Дніпрі нижче Канева.

Військові шпиталі були й у монастирях: Лебединському біля Чигирина і Левківському біля Овруча. Монастирі охоче приймали на себе піклування про козаків, оскільки мали від цього матеріальний прибуток. В козацьких шпиталях, на противагу цивільним в містах і селах, знаходили притулок не тільки інваліди, тут також лікували поранених та покалічених. Це були своєрідні перші військові лікувальні заклади на Україні.

В самій Запорізькій Січі були цирульники-професіонали. Так, у 1675 р., коли турецькі війська несподівано напали на Січ, під час боїв було, як про це йдеться в літопису Величка, «ранено до осмидесяти товариства», яких кошовий Іван Сірко «целюрикам сечовим, за награждение им данное лечити приказал».

Запорізька Січ задовольнялась медичною допомогою своїх цирульників. Медична канцелярія для боротьби з чумою в Запоріжжі командирувала лікарів (1738, 1760). Відомо, що кошовий отаман Г. Федорів звертався через гетьмана К.Розумовського в Петербург з проханням призначити до запорізьких козаків на постійну службу лікаря «з доволною аптекой й помощниками». На це клопотання було видано згоду, але медичний пункт з дипломованим лікарем так і не було відкрито.

Шпиталь в Межигір'ї після 1755 р. передбачалось перетворити на інвалідний громадський будинок.

Проте такий будинок було влаштовано в Кирилівському монастирі в Києві, а в Межигір'ї наказано відкрити військовий шпиталь, який у 1787 р., в день наміченого відвідування Межигір'я Катериною II згорів. Архів монастиря згорів ще раніше – в 1764 р. Цим і пояснюється брак відомостей про організацію і роботу цього лікувального закладу.

Однак було б невірно думати, що в козацькому війську не подавалася ніяка кваліфікована медична допомога. У війську Б.Хмельницького, наприклад, майже в кожній сотні були цируль-ники, при полках — лікарі. З історичних джерел відомі імена лікарів Лук'яна Салтицького, Мартина Родомського, Івана Гладкого, Матвія Таборовського та ін.

У XVI ст. для поранених козаків створюют-ся шпиталі в монастирях, найбільші з них — у Трахтемирівському та Межигірському. Лікували в них обізнані в медицині ченці.

З козацького скарбу вносилися вклади на лікування у шпиталях поранених. Б.Хмельницький навіть подарував Межигірському монастирю містечко Вишгород на знак вдячності за подання допомоги пораненим воякам його війська.

Велику підтримку мали шпиталі з боку українських православних братств, які почали створюватися з середини XV ст. У 1591 р. Львівське братство заклало великий шпиталь у Львові. У 1629 р. було відкрито шпиталь у Києві. В XVII ст. при багатьох українських військових полках були свої шпиталі.

Варто згадати і про своєрідну діяльність цехів цирульників, які почали з'являтися у XV ст. Такі цехи були у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янці-Подільському та інших містах України. Крім гоління, тут навчали подавати медичну допомогу, особливо при травмах, пораненнях, переломах кісток, кровотечах. Без перебільшення можна сказати, що цирульники, попри критичного ставлення до них з боку дипломованих лікарів, відіграли неабияку роль у поданні хірургічної допомоги, особливо пораненим у війнах.

У XVIII ст. після створення медико-хірургічних шкіл при великих шпиталях, а також відкриття медико-хірургічних академій в С.-Петербурзі і Москві медична допомога у військах в організаційному і професійному плані набула нового значення і була піднесена на значно вищий якісний рівень.

Імператриця Австрії Марія Терезія з метою поліпшення медичної опіки над населенням, розвитку медичної освіти і науки у королівстві Галичина та Лодомирія декретом від 22 грудня 1772 року призначила доктора медицини Андрея Крупинського крайовим протомедиком Галичини. Йому було доручено створити на західноукраїнських землях систему медичної служби і медичної освіти.

У своїх меморіалах від 30 травня та 30 серпня 1773 року Андрей Крупинський з болем і гіркотою констатував, що через відсутність дипломованих акушерок під час пологів часто помирають матері зі своїми немовлятами. Тому першочерговим завданням він вважав відкриття у королівстві медичних навчальних закладів. На його клопотання губернатор граф Антоні Перген 20 березня 1773 року видав розпорядження, згідно з яким у Львові почалось читання
лекцій з усіх галузей медичної науки для осіб, що займалися лікарською, акушерською та аптекарською практикою, але не мали дипломів.

Урочисте відкриття Львівського акушерського колегіуму Одбулося 1 жовтня 1773 року. Цей день ознаменував зародження середньої медичної освіти на західноукраїнських землях. Навчання в колегіумі було безкоштовним. Більш того, слухачі перебували на повному утриманні землевласників, які скерували їх на навчання. З губернаторського фонду вони одержували по одному гульдену на тиждень. Слухачами колегіуму могли стати фізично здорові, морально стійкі особи обох статей віком від 21 до 30 років. Звичайно, підбирали інтелектуально розвинених, які відзначалися милосердям та любов'ю до акушерської справи.

За статутом навчання в колегіумі тривало один - три роки. При колегіумі діяли курси прискореної підготовки акушерок. Це сприяло значному поліпшенню акушерської допомоги в королівстві.

При такій системі освіти відчувалась гостра нестача середнього медичного персоналу. Не дивлячись на це, багато з них не мало роботи, або займалось приватною практикою. На цей час дрібні лікувальні установи взагалі працювали без середнього медичного персоналу, а у великих - на одного лікаря припадав лише один середній медичний працівник. У зв'язку з цим їхні умови праці були вкрай важкими, а платня мізерною. В клініках єдиного в Західній Україні медичного факультету Львівського університету медичними сестрами працювали переважно монашки, які недостатньо володіли навіть найелементарнішими навичками догляду за хворими.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Коли і в якому вигляді виходять із землі скарби?

Скарби провітрюються переважно навесні і на великі свята.У цей час розкриваються гори,виявляються печери,льохи,де зібрані скарби:золото,срібло,зброя і дорогий одяг.
Скарби показуються яким-небудь знаком тому,хто знає до цього підхід.На тому місці,де скарби зариті,свічка вночі горить або голос стогне,а до деяких людей може уві сні приходити стара людина і розказувати,куди потрібно піти і що зробити,щоб взяти скарб.

Щоб узяти в руки скарб,коли знак вже з'явився,потрібно в ніч на Івана Купала піти в ліс,знайти кущ розрив-трави,обвести коло і стати в ньому поряд із кущем,а на шиї щоб не було хреста.
Опівночі з'явиться якесь гукання,трясіння,та треба сидіти мовчки:потім щось з місця штовхатиме,то треба сидіти,опівночі почується постріл,то зацвіла розрив-трава.Отодіхапай той цвіт,бо він квітне недовго,ріж на лівій долоні шкіру,ховай туди той цвіт і біжи хутчій,не озираючись,додому.

Буде тебе і в лице,і по потилиці бити,а ти біжи та читай молитву.Озирнешся - нечиста сила цвіт відніме,а тебе задушить.
З тим цвітом походи по тих місцях,де може бути скарб.І знак неодмінно з'явиться,тоді скажи: "Амінь,амінь,розсипся!" - він і розсипеться грішми.

Обов'язки реєстрових козаків

Обов'язки реєстрових козаків Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду залоги на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.
Консолідаційний процес козаччини під кінець 16 ст. концентрувався навколо двох різних осередків: Запорожської Січі на Низу і Трахтемирова. Січ стала вогнищем незалежного революційного козацтва, а Трахтемирів реєстрового, яке репрезентувало назагал консервативні козацькі кола.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Бойовий гопак

Бойовий гопак
Бойов́ий гопáк — українське бойове мистецтво, відтворене на основі елементів традиційного козацького бою, що збереглися в народних танцях та власного досвіду дослідника бойових мистецтв львів'янина Володимира Пилата.Що таке Бойовий Гопак
Протягом століть життя українського народу під чужим пануванням будь-які прояви національної культури, а тим паче бойової, жорстоко переслідувалися. Тому до наших днів практично не збереглися цілісні методики самовдосконалення, якими користувалися скитські воїни, руські дружинники та запорізькі козаки, хоча в багатьох українських родах ще не перервався ланцюжок таємної передачі знань про бойове мистецтво від батька чи діда до сина чи онука.
Початок відтворення Бойового Гопака
Перш ніж почати роботу над відродженням бойового гопака Володимир Пилат впродовж сімнадцяти років вивчав кіокушин карате, з них вісім років був сенсеєм. Паралельно з кіокушином вивчав годзю-рю, соне, шотокан карате, кікбоксинг, джиу-джитсу та айкідо. З початку 80-х років почав досліджувати та систематизувати знання про бойову культуру українців. Взявшись за дослідження народних танців, Володимир Пилат звернув увагу на багатсво і різноманітність їх рухів. Він виявив, що українські танці, особливо популярні серед козацтва Гопак та Метелиця, містять у собі дуже багато елементів, не поширених у інших народів і схожих на бойову техніку - удари ногами у стрибку, присядці чи "павучку", різноманітні кроки, відбивання, підсікання, "повзунці", "присядки", "тинки", "копняки" і т.ін. Пізніше ці рухи, належним чином трансформовані до вимог сучасного бойового мистецтва, склали основу технічного арсеналу Бойового Гопака. Таку назву відтворене бойове мистецтво предків отримало через те, що значну частину техніки вдалося розшифрувати завдяки дослідженню народних танців, перш за все Гопака.
Також певний вплив на формування техніки Бойового Гопака мали прийоми самозахисту селян Галичини. Практично в кожному селі були школи, в яких вчили дітей боротися. В школі був майстер, що вчив дітей битися, боротися, розвивати в собі силу і захищати себе та своє село від нападників. За це односельчани давали йому харчі. Майстер бойових мистецтв не мусив займатися городом, скотарством, а лише підготовкою молодих воїнів. Деякі елементи традиційної боротьби показали В. Пилату дід та батько.
Історія розвитку
У 1985 році було зібрано матеріал по дослідженню лицарського мистецтва українців і у Львові Володимир Пилат відкрив експериментальну школу по дослідженню Гопака, як бойового мистецтва. У 1987 році офіційно засновано "Школу Бойового Гопака".
Напрацьований матеріал було систематизовано та видано окремою книгою у 1991 році накладом у 20 тисяч. (Є. Приступа, В. Пилат. "Традиції Української Національної Фізичної Культури", Львів). 1994 року В. Пилатом видано книгу "Бойовий Гопак".
У 1996 році 18-19 травня у Львові було проведено перші всеукраїнські змагання із бойового гопака, в яких взяло участь понад 150 учасників. 10-13 квітня 1997 року у Львові проведено другі всеукраїнські змагання (300 учасників із 8 областей України). В жовтні 1997 року бойовий гопак визнано національним видом спорту. В грудні 1997 року зареєстровано "Центральну школу бойового гопака", яка є громадською, позапартійною та позаконфесійною організацією.
Протягом 1998-2000 років Центральною школою бойового гопака проведено 7 чемпіонатів різних рівнів, 8 навчально-вишкільних семінарів, багато показових програм та фестивалів гопака в різних регіонах України.
У вищих навчальних закладах України ведеться підготовка фахівців із бойового гопака. У 2000 році у Дніпропетровській області на базі Дніпродзержинського коледжу фізичного виховання відкрито спеціалізацію "Бойовий Гопак". У 2001 р. було створено і зареєстровано Міжнародну федерацію бойового гопака, яка займається поширенням бойового гопака за межами країни.
З 7 по 15 жовтня 2001 р. у місті Черджоу в Південній Кореї відбувся IV всесвітній фестиваль бойових мистецтв, на якому збірна України з Бойового Гопака зайняла третє місце, чим шокувала увесь світ бойових мистецтв. По завершенні фестивалю, учні школи Бойового Гопака подарували книгу Володимира Пилата "Бойовий Гопак" до бібліотеки Шаоліню.
У 2002 році було відкрито експериментальну школу з українського жіночого бойового мистецтва "Асгарда". Це мистецтво базується на техніці бойового гопака, але в ньому враховуються анатомо-фізіологічні можливості жінки. Дівчата вивчають боротьбу, техніку і тактику ведення бою, володіння різними видами зброї і систему самозахисту.
Впродовж 2003-2004 років збірна України із Бойового гопака та Асгарди декілька разів демонструвала українські бойові мистецтва в Республіці Польща.
Молодіжний рух
Сьогодні Бойовий Гопак виходить за межі звичайних уявлень про вид спорту чи бойове мистецтво. Бойовий Гопак - це потужний молодіжний рух, що захоплює і об’єднує Українців в усьому світі, незалежно від суспільного стану чи рівня достатку, належності до політичних партій чи віросповідання.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Богдан Хмельницький

Богдан Хмельницький (1595 - 1657) Знаменитий гетьман України, засновник козацької держави – Війська Запорозького
Гетьман Війська Запорозького з 1648 року.
Місце народження – ймовірно: Черкаси, м. Жовкла, Суботів, Чигирин, Переяслав.
Батько — Михайло Хмельницький, був на службі у коронного гетьмана. Навчався в одній з Братських шкіл, а також у єзуїтському колегіумі у Львові, знав латинську, польську, турецьку, кримськотатарську, турецьку мови. У 1620-их pp. Xмельницький зв'язався з Козаччиною, де він служив, мабуть, у Чигиринському полку й брав участь у військових походах козаків проти татар і поляків. Брав участь у повстанні проти Польщі і як військовий писар — підписав капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637. Восени 1638 Xмельницький був членом козацького посольства до короля Володислава IV.
1645 разом з козацьким загоном на більш як 20 тис. був на службі французького уряду й, вірогідно, брав участь в облозі Дюнкерка. В 1647 році його маєток зруйнував дрібний шляхтич Чаплинський, сильно побито його малолітнього сина, померла його дружина; в грудні коронний хорунжий О.Конєцпольський наказує його схопити і стратити.
В кінці грудня 1647 з невеличким (300 чи 500) загоном козаків подався на Запоріжжя, де його було обрано гетьманом. Це був початок нового козацького повстання, яке незабаром перетворилося на велику національно-визвольну революцію, очолену Хмельницьким. У всіх галузях державного будівництва — у війську, адміністрації, судівництві, фінансах, у царині економіки й культури, виступає як видатний державний діяч. Це виявилося в організації верховної влади нової української держави, яка під зверхністю й титулом Війська Запорізького й під владою його гетьмана об'єднала всі верстви українського народу.
В січні 1654 року підписав Переяславську угоду (в 1656 році переглянута без участі Хмельницького московсько-польською Віленською угодою).
Помер 27 липня (6 серпня за новим стилем) 1657 в Чигирині і 25 серпня похований в Суботові, в Іллінській церкві, яку сам збудував.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Петро Конашевич Сагайдачний

Петро Сагайдачний, православний шляхтич, родом із Самбора, що в Червоній Русі, був син Конона (за тодішньою вимовою «Конаша») Сагайдачного, звідки й походить його ім'я по батькові, яке вважають, звичайно, за родове. Про виховання Петра Конашевича відомо тільки те, що він навчався в училищі, яке виникло завдяки опіці князя Костянтина Острозького в Острозі на Волині. Чи продовжував далі освіту, ніхто не знає. Але факти його біографії, які дійшли до нас, дають підставу стверджувати, що він належав до надто освічених людей свого часу. Це засвідчує, зокрема, його постійна турбота про розвиток шкіл та освіти на Україні, а також власноручна праця «Розмова про унію», яку один із високоосвічених сучасників, литовський канцлер Лев Сапіга визначав як «прекоштовний твір».
Закінчивши школу, Сагайдачний в останні роки XVI-го чи на початку XVII століття вступає до лав Запорозького війська. Тут Петро Конашевич завжди відзначався своєю хоробрістю; маючи значний розум і дотримуючись політичного такту, він швидко висунувся зі свого середовища й посів перше місце серед запорожців.
Важкі часи переживали Дніпровські козаки наприкінці XVI століття. Внаслідок приєднання українських земель до Польщі актом Люблінської унії 1569 року, польська держава намагається запровадити й поширити на ці землі свої закони й права. Згідно цього, козацтво не могло вміститися в станові межі, що їх виробило польське історичне життя й які стали аномалією. Воно мало перейти або до шляхетського або до селянського стану.
Разом із політичним переворотом у другій половині XVI століття на українських землях стався й інший ще важливіший переворот—економічний у системі господарства, що привело до збільшення населення та виснаження природних багатств краю, який різко міняє й торує нові шляхи виробництва. До половини XVI століття на українських землях переважало лісове господарство — полювання на звірів та рибальство. Найприбутковішими угіддями маєтків було бджільництво, боброві гони, рибні озера й заповідники, де розводили звірів. Рільництво стало лише підмогою в господарстві й велося вирубним способом у невеликих розмірах, мало постачати тільки продукти для потреб господаря.
З половини XVI століття хлібороби найбільш працюють у рільництві та виробництві хлібних продуктів, які посилено добувають і вважають за головну статтю вивозу. Цей економічний злам відбився двома явищами в житті краю. Дворяни намагаються полишити лісові маєтки на Поліссі й, замість них, здобути чорноземні степові простори, які досі належали козацьким громадам, містам і вільним поселенням. Поміщики настирливо, згідно польського закону, нав'язують кріпосне право й знищують вільні відносини, які існували тут між землевласниками та хліборобами за литовським правом. Шляхта сотнями й тисячами кинулась на землі степової України, показуючи грамоти, які вона випросила на маєтки в короля. Таким чином намагалися закріпачити населення, яке жило в цих краях і зараховувало себе до козацького стану.
До цих причин натиску наприкінці XVI століття додалася ще й третя — релігійна: бажання запровадити на Україні церковну унію. Козацтво, зазнаючи гніту з боку всесильного дворянства, стало чинити збройний опір. Перші два повстання були придушені, але вони сприяли тому, що новий лад довелося закріпити законодавчим шляхом. Незначну частину козаків сейм визнав вільним станом, але таким, що не має політичних прав у Речі Посполитій. На козаків покладали прикордонну військову службу, їх підпорядкували суворому контролю військової адміністративної влади. Тим часом решта козацького й вільного селянського населення краю мала скоритися шляхті, впустити її на свої землі й віддати себе в кріпацтво. Звичайно, населення прагнуло уникнути важкої долі кріпака, і — як можливий вихід із важкого стану — почалися втечі на південь. Від залюдненої смуги Дніпровської України на широких просторах, від Тясмину до берегів Чорного та Азовського морів, лежали предовгі необжиті степи теперішнього Новоросійського краю. Ці простори, на основі давніх грамот і договорів, були спадщиною великих князів литовських, і фактично нікому не належали. Тут бували тільки зрідка ногайці, а в низів'ях Дніпра та його припливів селилися де-не-де хутори й виникали літні стоянки мешканців українських міст і староста, які вирушали влітку в степи для рибальства й мисливства. Щоб ці хутори та стоянки захистили від нападів ногайців, заповзятий Черкаський староста Дмитро Вишневенький у першій половині XVI століття на одному із дніпрових порогів спорудив фортецю — Січ, і спорядив її постійним гарнізоном, який складався із добровільців — вихідців з українських староста. Цей гарнізон і став зародком запорозької громади. До другої половини XVI століття Запорозька Січ, яка стала Прикордонною фортецею, не змогла дати волю багатьом людям.
Тільки наприкінці століття Запорозьке військо, прихистивши втікачів, набуло сили виразника народних устремлінь. Воно й очолило протест проти нового ладу, який намагалася запровадити на Україні польська шляхта.
Саме тоді запорозьку громаду очолив Петро Конашевич Сагайдачний. Вперше його ім'я стає відоме 1605 року, коли внаслідок морського походу запорожці здобули турецьку фортецю Варну. Наступного року новий похід закріпив за ним славу ватажка запорожців, і його ім'я вже знала вся Україна. 1606 року запорожці під орудою Сагайдачного напали на Кафу (Феодосію), спалили в гавані турецький флот, здобули фортецю й визволили звідти багато християнських бранців. Адже Кафа була головним невольничим ринком у Криму. Згодом він здійснив ще низку морських походів на турецькі володіння. Вони завжди були успішні, а це здобуло Конашевичу таку повагу й шану, яких досі не мав жоден козацький гетьман.
Польський уряд неприхильне дивився на зміцнення Запорозької Січі як на вогнище козацьких рухів, що хутко зростало, тим паче, що серед населення захопленої й закріпаченої України дедалі більше й більше росла й ширилася свідомість, що Запорожжя стає грунтом для народного протесту. Одначе Польща вела тоді важку війну з Московською державою, підтримуючи внутрішні заворушення у ній, щоб мати й собі користь із тих смут. Король Сигизмунд III мріяв про нездійсненне для себе завдання — завоювати Москву й заволодіти престолом Івана Грозного. Тривала війна, яка спалахнула внаслідок цих намірів на східних рубежах Речі Посполитої, й не дала змоги польському урядові навести лад серед козацтва. Він обмежився тим, що оголосив запорожців непослухами, а їхніх керівників самозваними ватажками й низкою наказів закликав запорожців розійтися по домах, не чинити наскоків на турецькі володіння й не вдиратися збройними загонами в межі залюдненої України, погрожуючи, що, у випадку непослуху, вживе проти непокірних збройну силу й суворо їх покарає. І, нарешті—заборонив доставляти на Запорожжя харчі.
Але всі ці заходи виявилися недійовими, позаяк польський уряд не мав достатніх сил здійснити свої погрози. Конашевич не тільки продовжував далі походи супроти турків, а й став зараховувати до зверхності свого війська цілі терени України, в міру того, як мешканці цих країв, вигнавши поміщиків, зверталися до нього й просили записати їх до козацького війська. Нам відомо, що 1618 року населення містечок і сіл, розташованих у басейнах Тетерева та Ірпеня, утворили козацькі сотні й визнали себе частиною Запорозького війська.
Замість того, щоб приборкати цей поступовий рух Запорожжя, король змушений був усе-таки побічно ствердити його. Того ж 1618 року він організвав сміливий похід з метою захистити свої права на Московському престолі. Було досягнуто самої столиці, але через несплату грошей на утримання його військо вернулося додому. Король залишився із жменькою жовнірів на ворожій землі.
Врятувати короля від неминучої загибелі треба було будь-якими засобами. І польський уряд попросив допомоги в невизнаного й переслідуваного ним Запорожжя. Петро Конашевич погодився на це. Орудуючи 20-тисячною армією козаків, Сагайдачний рушив через Сіверщину в межі Московської держави, здобувши міста Лівни та Єлець. Він розбив ополчення, яке очолювали воєводи і князі Пожарський та Волконський. Гетьман перейшов через Оку й прибув до табору короля. Таким чином Сигизмунда III було врятовано, і він зміг без перешкод вернутися на батьківщину, уклавши вигідне перемир'я. За це король віддячив козацтву. Із московського походу Петро Конашевич прийшов уже не на Запорожжя, а до Києва і взяв під свою опіку місто. З поширенням титулу гетьмана на ту частину України, що визнавала себе козацькою, польський уряд не згоджувався. Але пам'ятаючи недавню допомогу козаків і Сагайдачного, не протестував. Між іншим, гетьман використав своє становище і ще міцніше зв'язав свою політику з народною справою, захистивши релігійні інтереси України. Скориставшись тим, що 1620 року в Києві перебував єрусалимський патріарх Теофан, він схилив його висвятити нового православного Київського митрополита і п'ятьох православних єпископів для єпархій, ієрархи яких підписали унію. Отже, завдяки авторитетові козацького гетьмана була відновлена для подальшої боротьби з унією ієрархія українського краю, через відсутність якої православ'я потерпало від постійної небезпеки нерівної боротьби з уніатами.
Так склалися обставини, що цей смілий крок не викликав розриву з польським урядом. 1620 року Речі Посполитій загрожувало турецьке нашестя, яке перевершувало всі відомі сутички з Туреччиною. Султан Осман на чолі майже півмільйонної турецько-татарської армії стояв на Дністрі, нахваляючись перетворити Польщу на турецьку провінцію. Стягнувши всі свої сили, поляки могли протиставити туркам тільки народне рушення в 57.000 жовнірів, що під орудою королевича Владислава й гетьмана Ходкевича стояло табором під Хотином. Королевич знову попросив Сагайдачного допомогти. Гетьман зустрівся з королевичем у Львові й пообіцяв вийти на порятунок польському військові з тією умовою, що уряд визнає владу козацького гетьмана над усією Україною й скасує розпорядження, яким обмежували козаків, й одмовиться підтримувати того старшого над реєстровими козаками (тобто наставленого урядом), чию владу він визнавав досі законною. Королевич пристав на це, бодай виконання залежало лише від ухвали сейму. Звільнивши старшого реєстрових козаків Бородавку, королевич передав його до рук Сагайдачному, що очолив тоді реєстрове козацтво.
онашевич негайно вирушив із 40-тисячиою армією козаків до Хотина і там з'єднався з польською армією Всі намагання турків були безсилі зламати об'єднання християн, й після сорока днів облоги й численних атак Осман вернув на свої володіння. Головним героєм цього захисту Хотина став Петро Сагайдачний, його досвід, хоробрість, рішучість. Навіть польські письменники відзначали роль гетьмана в успішному завершенні цієї війни. Але й Конашевич заплатив життям за свою діяльність: укритий численними ранами, які він отримав під час Хотинської облоги. Сагайдачний їхав додому, лежачи на возі, подарованому йому королевичем, в супроводі королівського лікаря. А 20 квітня 1622 року Петро Сагайдачний умер у Києві, поділивши заповітом своє майно між дружиною та братськими школами: Київською і Львівською.
Поховали його в Богоявленській церкві Київського братства. Але місце могили марно шукатиме нині поціну-вач старожитностей, краєзнавець. Під час перебудови церкви на початку XVIII століття вона опинилася під будівлею нової стіни храму і зникла з очей нащадків.

Семен Палій

Семен Палій (справжнє ім'я — Гурко Семен Пилипович); народився 1640-і роки — помер між 24 січня і 13 травня 1710) — полковник білоцерківський (фастівський), керівник національно-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні в кінці XVII-го на початку XVIII століть.

Біографія

Народився у Борзні (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Вчився у Києво-Могилянській Колегії.

Під час визвольних боїв українського народу його батько Пилип (на прізвисько Гурко) записався козаком Ніжинського полку. Є відомості, що ще 1692 року у Борзні проживала старенька мати Палія, а також брат Федір. Його рідну сестру забрали у ясир і вже у татарському полоні вона змушена була вийти заміж за турецького мурзу. Отримав прізвисько «Палій» під час перебування на Запорозькій Січі (куди перебрався наприкінці 70-х років після смерті першої дружини).

У 1660-х роках перебував на Запоріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здібностями. На початку 1680-х років кілька полків на чолі з Семеном Палієм перейшли на малозаселену територію півдня Київщини. Опорним пунктом Семен Палій обрав місто Фастів.

У 1683 загін козаків, очолюваний Палієм, брав участь у розгромі турків під Віднем. У 1684—1685 роках при сприянні Палія були засновані Фастівський, Богуславський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680—1690-их роках вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основним завданням, яке ставив перед собою Семен Палій, стало визволення Правобережної України з-під польської влади і приєднання її до Гетьманщини.

В кінці 1680-х рр. боротьба проти польської шляхти, яку очолював Палій та його сподвижники Самійло Самусь, 3ахар Іскра, Андрій Абазин велася на значній території. Козацькі війська, під керівництвом Семена Палія визволили Богуслав, Корсунь, Лисянку та інші міста.

Ще у 1688 році С. Палій вперше звертається до московського уряду з проханням об'єднати Правобережну і Лівобережну Україну в єдиній гетьманській державі під зверхністю царя. Однак, зважаючи на укладений між Польщею і Москвою в 1686 році «вічний мир», його ініціатива не була підтримана. 21 квітня 1690 року С.Палій звернувся з листом до Івана Мазепи, де повідомляв лівобережного гетьмана про вдалу битву з татарами під Білою Церквою, а також просив його посприяти в тому, щоб «через милість вашу у пресвітлих монархів…, аби прийнятий був». Отримавши відмову, з огляду на небажання царського Уряду порушувати московсько-польську угоду, правобережний полковник вирішив запевнити короля Яна III у своєму підданстві.

Завдяки таким заходам правобережного полковника, взаємини між ним і королівською владою, незважаючи на періодичні сутички з місцевою польською шляхтою, були досить стабільними. У червні 1692 року до Фастова прибула делегація київського стольника Кшиштофа Ласки, якому Палій також повідомив про свою прихильність до монарха Речі Посполитої. Саме тому, після 1692 року польські військові частини на Правобережній Україні діяли вже не так енергійно. Хоча вони і витіснили палієвих козаків з Полісся, але планований наступ на Фастів не відбувся.

В 1699 польський сейм ухвалив ліквідувати козаччину, що стало однією з причин розгортання національно-визвольного повстання під проводом Семена Палія (див. Палія повстання 1702-04). Після невдалої спроби отримати допомогу в боротьбі проти Польщі з боку Гетьманщини та Московії, Семен Палій спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карла XII. Після зайняття військами Івана Мазепи Правобережжя Семен Палій, прагнучи зберегти свій вплив на Правобережжі, намагався проводити власну політику та робив спроби підбурити проти гетьмана Запоріжжя. Це занепокоїло Івана Мазепу, який, намагаючись не допустити анархії в краю, наказав у липні 1704 заарештувати фастівського полковника. Майже рік перебував славетний козацький полковник у батуринській в'язниці.

В 1705 за наказом Петра І він був засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу Івана Мазепи проти московської влади у 1709 Палія було повернуто з заслання і призначенно полковником Білоцерківського полку. Помер у січні 1710. Похований у Києво-Межигірському монастирі.

Брав участь в Полтавській битві 1709. Український народ зберіг память про Семена Палія в піснях та легендах. У Тараса Шевченко він також згадується у творах «Чернець» та «Швачка».

За даними канадського історика Н. Полонської-Василенко, справжнє прізвище Семена Палія — Паливода.

Іван Мазепа

МАЗЕПА ІВАН СТЕПАНОВИЧ – гетьман України (1687-1709 рр.);  видатний державно-політичний і культурний діяч кінця XVII – поч. XVIII ст.

Народився 20 березня 1639 р. у с. Мазепинці (нині Білоцерківський район Київської області). Належав до родини відомої правобережної  української шляхти. Початкову освіту отримав у школі Київського братства, згодом закінчив Києво-Могилянський колегіум та Єзуїтську колегію у Варшаві. Протягом трьох років навчався у Німеччині, Італії, Франції та Голландії, де здобув блискучу європейську освіту, досвід європейського політичного та культурного життя. Знав кілька іноземних мов. Формування національно-політичних переконань І.Мазепи відбувалося під час служби при гетьманах П.Дорошенкові та І.Самойловичеві, які мали програми відродження самостійної й соборної української держави.

І.Мазепа був першим українським гетьманом, який незмінно тримав гетьманську булаву протягом майже 22 років (8081 днів). Цей період характеризувався економічним розвитком України-Гетьманщини, стабілізацією соціальної ситуації, піднесенням церковно-релігійного життя та культури.

На початку XVIII ст., в умовах Північної війни (1700-1721), гетьман І.Мазепа в союзі з польським королем Станіславом Лещинським та шведським королем Карлом ХІІ здійснив спробу реалізувати свій військово-політичний проект, метою якого був вихід з-під протекторату Московської держави і утворення на українських землях незалежної держави.

Помер у ніч з 21 на 22 вересня 1709 р. у с. Варниця поблизу м.Бендери. Похований у монастирі Св. Георгія (Юрія) м. Галац (Румунія).

Вагомий внесок, зроблений Іваном Мазепою у розбудову української козацько-гетьманської держави та її культури полягає в наступному:

І. Державно-політична діяльність.

Завдяки дипломатичному хисту Мазепа зумів налагодити стосунки як з царівною Софією та фактичним керівником московського уряду кн. В.Голіциним, так і з їх наступником – царем Петром І, що врятувало Україну від можливих руйнацій після державного перевороту у Московській державі 1689 р.

Незважаючи на заборону міжнародних дипломатичних зносин, зафіксовану у „Коломацьких статтях” – угоді між Україною та Московською державою, підписаною під час обрання Мазепи гетьманом, він мав численні зв’язки з монархічними дворами Європи, зокрема, Веттінів у Польщі, Гіраїв в Криму та ін.

З метою оборони південних кордонів побудував фортеці на півдні України, зокрема, Новобогородицьку та Ново-Сергіївську на р.Самара.

Прагнучи знайти опору серед козацької старшини Лівобережної України, Мазепа дбав про забезпечення її представників маєтностями, про що свідчать гетьманські універсали Василю Борковському, Прокопу Левенцю, Михайлу Миклашевському, Івану Скоропадському та ін. В той же час І.Мазепа захищав інтереси простих козаків та посполитих, що було зафіксовано універсалами від 1691, 1692, 1693, 1701 років та інших, в яких регулювалися питання оподаткування та відробіток („панщина”).

Вихований у принципах меркантилізму, Мазепа в різні способи сприяв розвиткові економіки держави, насамперед промисловому виробництву та торгівлі.

ІІ. Підтримка освіти та культури

Усвідомлючи значення освіти для розбудови держави, Мазепа постійно опікувався навчальними закладами. Зокрема, його коштом будувалися корпуси Києво-Могилянської академії та Чернігівського колегіуму, які пізніше також були збагачені сучасними на той час бiблiотеками й рiдкими рукописами.

Для розвитку культури того часу велике значення мали заходи гетьмана щодо видання творiв української лiтератури, зокрема творiв Афанасiя Заруднього, Дмитра Туптала, Григорiя Двоєслова та багатьох iнших.

Опосередковано діяльність Мазепи вiдбилася i на розвитку архітектури та образотворчого мистецтва, що дало пiдставу вченим-мистецтвознавцям говорити про виникнення в Українi наприкінці XVII – на початку XVIII ст. унiкального стилю - "мазепинського барокко”. Крім того, целеспрямована політика І.Мазепи призвела до загального відродження, яке позначилося не лише на розвитковi усiх галузей мистецтва, але й в сферi фiлософiї, теологiї, суспільних та природничих наук.

ІІІ. Меценатська діяльність

Коштом І.Мазепи було збудовано, реставровано та оздоблено велику кiлькiсть церковних споруд. Найвiдомiшими з них були будiвлi в таких монастирях, як Києво-Печерська Лавра, Пустинно-Миколаєвський, Братський Богоявленський, Кирилiвський, Золотоверхо-Михайлiвський, Чернiгiвський Троїцько-Iллiнський, Лубенський Мгарський, Густинський, Батуринський Крупницький, Глухiвський, Петропавлiвський, Домницький, Макошинський, Бахмацький, Каменський, Любецький, кафедральнi собори у Києвi - Святої Софiї, Переяславi та Чернiговi, церкви в Батуринi, в Дiгтярiвцi та iншi.

 Крiм будiвництва нових, або перебудови старовинних храмiв княжої доби, гетьман робив церквам коштовні подарунки. Серед них iкони, хрести, чашi, митри, ризи, дзвони, срiбнi домовини для святих мощей, богослужбовi книги, виготовлені з коштовних матеріалів, оправленi та оздобленi золотом, срiблом, коштовним камiнням, парчею, оксамитом та шовком.

Гетьман І.Мазепа також опiкувався станом православної церкви за межами України. Серед подарункiв, зроблених Мазепою iноземним православним патрiархатам, найбільш відомим є срiбна плащениця, що зберiгається у вiвтарi грецького православного собору Воскресіння при Гробi Господньому в Єрусалимi i використовується лише в особливо урочистих випадках. Iншим вiдомим дарунком було Євангелiє 1708 р., переписане та оздоблене гравюрами коштом для богослужбового вжитку православних сiрiйцiв м. Алепо. Крiм цих подарункiв, гетьман видiляв певнi кошти на милостинi та допомогу православним християнам за кордоном.

В цілому, за підрахунками козацької старшини, зробленими одразу після смерті І.Мазепи, за 20 років свого гетьманування гетьман на меценатські цілі витратив щонайменше 1.110.900 дукатів, 9.243.000 злотих та 186.000 імперіалів.

ІV. Репрезентація Мазепою України у світі.

Гетьман І.Мазепа є найбільш відомим в Європі та Америці представник України. Йому присвячено 186 гравюр, 42 картин, 22 музичних твори, 17 літературних творів, шістьох скульптур. Серед найбільш відомих творів - гравюри І.Мигури, І.Щирського, Д.Галяховського, Л.Тарасевича, М.Бернінгротга; портрети невідомих художників XVII – початку XVIII ст., що зберігаються в музеях України; полотна історико-легендарного змісту відомих художників А.Деверія, Ю.Коссака, Л.Булянже, Г.Верне, Л.Булянже, Т.Жеріко, Е.Делакруа, Є.Харпентера, М.Геримського; поетичні та прозові твори Дж.Байрона, В.Гюго, Ю.Словацького, О.Пушкіна, Ф.Булгаріна, Г.Асакі; музичні інструментальні та оперні твори  П. Сокальського, К.Педротті, Ш.Пурні, Дж.В.Гінтона, Ф.Педреля, П.Чайковський, М.Гранваль,  Ф. Ліста, Ж. Матіаса, О.Титова, С.Рахманінова.

Козацька зброя

ВІЙСЬКОВА ТЕХНІКА ТА ОЗБРОЄННЯ




Козацька зброя



Українське козацтво збагатило вітчизну та її світову військову практику самобутнім озброєнням. Як і в усіх арміях світу того часу, основна роль належала холодній зброї, застосування якої диктувалося недосконалістю зброї вогнепальної. На озброєнні у козаків були чекани, списи, ножі, кинджали. На початку визвольної війни, тобто до 1648 р. основною зброєю козаків стала шабля, що була символом волі та бойового побратимства і разом з тим, найефективнішою на той час зброєю. На озброєнні козацтва були шаблі різноманітного походження. Найбільш поширеною була шабля Львівського цеху

мечників. На озброєнні козаків були також турецькі, перські, польські, молдовські шаблі.

Помітну роль в озброєнні козаків відігравав спис, який використовувався як піхотою, так і кіннотою. Простота конструкції та технології виготовлення, можливість вражати ворога на відстані робили його дуже популярним видом зброї не тільки серед козацтва, а й серед повсталих селян. Козаки використовували спис і в індивідуальних зіткненнях, але найчастіше – під час атаки у зімкнутому кінному строю.

Чекан – ударна зброя у вигляді гострокінцевого молотка на короткому ратищі застосовувався для пробивання панцира. Володіння ним вимагало неабиякої вправності та швидкості рухів, тому він зустрічається рідко і вийшов з ужитку в другій половині XVII ст.

Також на озброєнні окремих козаків були турецькі ятагани та керначі – ударна зброя на короткому ратищі з голівкою, що складалася з 6-7 загострених пластин – кер.

Наприкінці XVI – на початку XVII ст. козаками починає широко застосовуватись вогнепальна зброя. Широко застосовувались самопали, аркебузи, мушкети, пістолі та рушниці.

Як і холодна зброя, вогнепальна зброя у козаків також була в основному трофейною. Використовувалися важкі турецькі рушниці з масивними нарізними стволами і кремінно-ударними замками іспанського типу, а поряд із ними – стройові армійські рушниці різних країн з кремінно-ударними замками французького батарейного типу і навіть легкі мисливські.

Слід згадати про ще один вид озброєння козаків – лук, який мало чим поступався в ефективності вогнепальній зброї, вигідно відрізняючись від неї скорострільністю і надійністю. Добрий лук в ті часи майже не поступався в далекобійності рушницям, не кажучи про влучність.

Козацька артилерія складалася з гаківниць, мортар та гармат.
Взято з Козацького порталу "Пугу-пугу - козак з лугу!"

Запорізька Січ

Січ - то в запорожців фортеця.Коло неї були окопи,вали,а в середині дзвіниця така,що в неї й гармати ставилися...А жили вони скізь у степах попід кущами,в землянках,або,по їхньому бурдіях:так чоловік по п'ятнадцять-двадцять,а то і менш.




У Січі жили куренями,по кількасот людей.Курені були великі.Ставились курінь до куреня причілком,були в них стовпи і сволоки.А в бурії так просто:одні двері та одне віконце,- маленьке,таке,як тарілочка,кругле,а то й зовсім без вікна.



Оце викопає козак яму,обставить її аби-чим,обліпить,обмаже,поставить піч - хліб пекти,зробить кабицю* - стравву варити,та й живе.Димарів тоді не було.Взимку як розпалить камін,так він аж горить - уже холодно не буде.



У деяких землянках було й убрання:на стінах висіла всяка зброя,на покуті стояли образи,-усі розмальовані,під золотом.Попід стінами ставили лави,ослінчики,щоб було де сісти.



Землянок запорожці ніколи не замикали.Як їдуть куди або йдуть,то так і лишають їх:ніхто нічого не візьме.У них так:хто хоче,той заходить в землянку.Як хочеш їсти - розводь вогонь,бери казан,варистраву з усього,шо там залишено,їж,пий,спочивай - заборони не було.А приїде хазяїн,так ще й радий гостеві,бо то тільки й родини у нього у широкому степу.Він йому радий,він його привітає.



Тепер увійдеш в хату,так вона красна кутами,а не пирогами,а тоді не так було:усякого нагодують.Хазяїн їде куди,то ще й залишає страву для перехожого.Мовляв,усякий заходь.І заходять було.Наїдяться,нап'ються на дурничку та зроблять хрест серед землянки,мовляв,були гості й дякують господареві.



Було,як повечеряють запорожці на голодну кутю та й вийдуть з рушницями проганяти її,то піднімуть таку стрілянину,наче й справді війна йде.На другий день,на Водохрещу,йдуть до Дніпра й гармати за собою везуть.Як тільки попи вмочать хрест у воду,то вони й почнуть палити з гармат.Ще,кажуть,як у двадцятих роках у Кам'янці з гармат кутю проганяли,бо тоді були й попи ще в запорожців.



Високі могили,насипані запорожцями,називають сторожовими,бо тут стояла козацька сторожа,або,як кажуть,кордонт.Таких могил багато біля Дніпра,де жили запорожці,і скрізь,де були їх розгони й урочища.



Стоїть,бувало козак з віхою на Сторожовій могилі і дивиться кругом,бо з неї видно скрізь,то як побачить,бува,що йде орда,то в яку сторону віху похилить - в тому напрямку й треба ховатися.А,бувал,він віху об землю - і тікає у фортецю.



Віху ту далеко було було видно,бо й віха висока,й могила висока.Люди,було,в степу працюють та все поглядають на віху;побачать,було,що віхи нема,то тікають і собі у фортецю.



--------------------------------------------------------------------------------

*Кабиця - яма,де вміщують казан,під яким розкладають вогнище.